Тривають мої відкриття художнього світу Дмитра Кешелі, пізнання його самобутнього погляду на все, що нас оточує і що відбувається в душі.
«Боже великий, дай мені сили заплакати…», – благав головний персонаж такої щемливої історії, і саме ці слова дали назву роману. Зрештою, у цьому творі незвичною є не тільки назва. Але про все по порядку.
Події відбуваються неподалік Мукачева на схилі ріки Ловачки у старовинному маєтку Розмарія, що має давню історію – був заснований угорським графом ще десь на початку ХІХ століття.
Досить незвичним є ім”я головної героїні. Звідки ж воно походить? Віоланна – саме так звали слов’янську княжну, яка у прадавні часи стала першим і останнім коханням короля гуннів Аттіли. У романі ж ця дівчина – тендітна і загадкова, із водоспадом золотистого волосся, поставою конвалії й очима всевладної княгині. Хіба може встояти від такого чарівного створіння головний персонаж? Усе в них було юно і красиво. Наскільки ж глибокими були його почуття до Віоланни – таким самим безмірним був розпач, коли її не стало. Світ очужів і життя втратило сенс. Але… Хлопець уже володів даром відкриття інших світів. І значна частина оповідки змальовує його мандрівку позаземними просторами. А хіба для нас, простих смертних, це можливо?.. Переступивши межу, головний герой багато пережив, передумав і пізнав ще не пізнане. А разом із ним і ми, читачі!
Я абсолютно погоджуюсь із автором, який устами Віоланни говорить: «Найбільша загадка людського життя в тому, що ми ніколи не знаємо, що покидаємо на землі і що нас чекає після земного буття». І продовжує: «Смерть – слово, придумане людиною. Насправді смерть – це просто новий етап життя. Чи простіше, смерть для людини, як гірський перевал для вічного мандрівника, – подолавши його, очам відкриваються зовсім нові, ше не бачені простори, краєвиди і світи».
Особливим і навіть ліричним є образ білої сукні, в яку була вдягнута Віоланна під час першого знайомства з коханим. А коли її не стало, саме ця сукня, мов знесилений птах, висіла на мотузці і тріпотіла на вітрі у променях надвечірнього сонця – саме це платтячко дало змогу розридатися і таким чином принесло душі головного героя просвітління і полегшення. Та попри все у творі відчувається потужний струмінь життя, а не трагізм розбитих сердець, як могло б здатися на перший погляд.
Родзинкою роману також є те, що часом здається, ніби весь змальований у ньому світ просякнутий ароматом ясмину – настільки часто згадуються пахощі цього невибагливого куща. Тут навіть дощі пахнуть ясмином! Цікаво, що саме така форма слова віддавна вживалася українцями, а часто вживане сучасне «жасмин» – зовсім інша рослина, вічнозелена ліана, а не той кущ, який помилково ми маємо на увазі.
«Дай сили заплакати» – не фантастичний твір, а глибоко лірична історія, жанр якої сам автор визначає як роман-видіння. І про її глибокий філософський підтекст свідчать ті численні афоризми, що зустрічаються в тексті:
Від тих, хто втрачає смисл життя, відвертається удача.
Усе проходить, усе минає, як благословенний дощ. Вічна тільки сіль у людських сльозах.
Коли людина молиться, Господь гріє руки біля її серця.
Кожній людині Господь кладе на плечі такого хреста, якого вона у змозі понести.
Жодна війна доти не закінчена, доки не похований останній невідомий солдат.
Пощо ви так боїтеся смерті, коли нічого не відаєте навіть про життя!
Життя – це вічний біль, з яким треба боротися і перемагати.
Дорога закладена в тобі, і все буде гаразд, якщо зумієш її знайти у своєму серці.
Перегортаю останні сторінки роману і розмірковую про те, що життя не закінчується земними годинами і земними турботами. І любов, коли вона справжня, теж не зникає наприкінці земного існування. Саме ця думка дарує життю радість і великі сподівання, віру, надію… Дякую, Авторе, за це!
Вікторія Піскова
