Стандарт повноти інформації.
Як можна визначити, чи є інформація у повідомленні повною?
* Повна інформація, де чітко зрозуміло: КОЛИ? ХТО? був учасником подій; ДЕ? це сталося; ЩО? відбувалося; ЧОМУ? це сталося; ЯК? це відбувалося.
* Неповна інформація: залишає без відповіді, принаймні, одне з ключових запитань.
Зрозуміло, що без відповідей на всі ці запитання інформація не може бути якісною.
Цікаво, що для журналістів є ще одне запитання, найважче і найважливіше, яке вимушений ставити перед собою кожен автор повідомлень у медіа. Це запитання – «Ну і що?». Тобто, можна написати щось на кшталт: «Вчора ввечері моя мама, як звичайно, вимкнула світло на кухні, бо вже був час відпочивати». Формально – інформація повна: є відповіді на всі стандартні запитання. Але нема відповіді на головне запитання: «Ну і що?» Кому цікава ця подія, яке вона має значення для когось, окрім родини? Що відбулося такого, про що варто робити медійне повідомлення? Чи доцільно взагалі цю інформацію оприлюднювати? Насправді, питання доцільності – то досить складно: цьому присвячена величезна кількість досліджень, які з’ясовують, для кого саме і як саме мають працювати медіа. Найбільш прийнятна відповідь: повідомляти саме те, що цікаво цільовій аудиторії.
Стандарт достовірності.
Достовірна інформація повідомляє про дійсні події, обставини описані точно, висловлювання учасників не спотворені, факти можна перевірити за іншими джерелами. Недостовірна публікація вводить читача / слухача / глядача в оману, повідомлення не відповідають фактам.
Цей стандарт схожий на попередній, де йдеться про повноту опису подій, але є суттєва відмінність: інформацію, яку розповсюджують медіа, треба перевіряти – і дуже ретельно. Бо випадків недоброякісного інформування: через неуважність, непрофесіоналізм чи через свідоме викривлення – чимало.
У журналістів є жорстке правило: жодна новина (якщо це не авторизоване повідомлення конкретної особи, організації чи установи) не може бути оприлюднена, якщо вона не підтверджується даними з двох (а краще – трьох) незалежних джерел.
Наприклад, якщо ви випадково дізнаєтеся від знайомого, що у вашому дворі планують облаштувати сміттєпереробний завод, не варто відразу влаштовувати мітинг: спочатку перевірте цю інформацію у місцевій адміністрації та у інших мешканців.
Перевіряти інформацію також треба вміти. І головне при цьому – чітко розуміти, хто саме є джерелом інформації. У цьому сенсі треба дуже обережно ставитися до відкритих вільно редагованих ресурсів, наприклад, до Вікіпедії. Бо цей ресурс не керується стандартами достовірності: написати статтю на Вікі може будь-хто. І непоодинокі випадки подання некоректної інформації, яка свідомо викривляється в інтересах певних осіб, груп або навіть країн. Достатньо подивитися, наскільки сильно відрізняються статті про одні й ті самі історичні події на українських та російських сторінках Вікіпедії.
Наступний стандарт – відсутність оціночної або дискримінаційної лексики та мови ворожнечі.
* Відсутня: використовується нейтральна лексика, яка не принижує чи не дискредитує певні соціальні, етнічні, політичні, сексуальні тощо групи.
* Присутня: публікація містить дискримінаційну лексику, яка принижує певні групи людей або закликає до ворожнечі та ненависті.
Слова важать багато. І слова багато у чому визначають наше ставлення до подій. Більше того, слово може стати небезпечною зброєю, а у випадку публічного слова – зброєю масового ураження.
Простий приклад вибору слів для опису однієї і тієї самої людини, яка збирає інформацію: розвідник і шпигун. Але ж ми розуміємо, що у нас може бути тільки розвідник, а у ворога – лише шпигун: все залежить від того, хто говорить – і які визначення хоче нам запропонувати.
Є суттєва різниця між формулюваннями. Якщо мати на увазі школу, то фраза «учень не привітався із вчителем» – це стримана і коректна констатація факту (див. стандарт відокремлення фактів від оцінок), а от фраза «нахаба не виявляє повагу до вчителя» – це вже і заміщення факту оцінкою, і негативно забарвлена лексика.
Подобається Завантаження…
Яскравий світ - бібліотека 